Український письменник із Чернігова Сергій Дзюба переклав притчі азербайджанського письменника Агшина Алієва. Деякі з них пропонуємо нашим читачам.
Агшин Алієв (Азербайджан). Народився 16 листопада 1977 року в селі. Ляж Ленкоранського району Азербайджану. Закінчив історичний факультет Ленкоранського державного університету. Відомий поет, прозаїк та науковець. Автор шести книжок (історичних романів, віршів) та понад ста наукових статей. Його твори перекладені й опубліковані багатьма мовами. Крім рідної азербайджанської мови, знає перську, турецьку та російську.
Лауреат IV Євразійського фестивалю «LiFFt» (премія «Золотий вінок», 2019). Учасник літературного фестивалю в Колумбії. Переможець фестивалю «LiFFt» (2020).
За власний творчий доробок та популяризацію української літератури нагороджений Почесним дипломом Міжнародної літературно-мистецької Академії України (2021).
Притчі
Вічне життя
Важко захворіла красуня Земля. Ніби ще й молода планета – якихось чотири з половиною мільярди років виповнилося, а вже так журно, тривожно на душі! Авжеж, у Землі, як і у всіх планет, є душа. Ніби вічна та безсмертна, як запевняє дядечко Всевишній… Однак вона ж не на картині намальована – болить і страждає по-справжньому, і немає на те ради!
Бо хто матінку Землю невдовзі доконає? Її дорогі, рідненькі діти – Божі створіння, люди, які давно вже поводяться не по-божому. Зраджують, нищать матусю вогнем і мечем, й одне одного, немов навіжені. Ще й обурюються, що їй непереливки, шукають рай, який начебто колись втратили.
Хоча здавна рай і пекло живуть на Землі. Просто того раю вже майже не лишилось, а ось пекла – скільки завгодно, особливо в людських душах, які спустошено деренчать, наче зіпсовані годинники, й потайки радіють чужому лиху, немов чорти. То як таких врятують любов і краса? Заздрість, жадібність і продажність ще правлять тутешнім світом. А люди – недружні, підступні та самотні в своїх ненаситних дикунських зграях.
Втім, людина переконана, що завжди знайде, де оселитися. Ось хоча б на Марсі. А що – цілком нормальна планета! Червоненька, як кров, необжита. Та тільки-но поткнулися туди прибульці, як Марс одразу ж оскаженів: «Ану, забирайтеся, доки ще цілі! Чи не такі, як оце ви, знищили колись мої чарівні поля, неозорі гори та бездонні океани, мої заможні міста й мальовничі села?! Геть».
То, виявляється, на Марсі вже мешкали якісь розбишаки, що вкоротили йому віку, залишивши лише випалені, криваві землі та нещасну душу? Що ж, пошвендяла людина до Венери, Нептуна, Сатурна та інших цікавих планет,
проте скрізь їй лише тицяли дулі межи очей – мовляв, немає дурних. Досить, надивилися вже на усіляких недолугих приблуд, від яких – жодної користі, натомість, як не війни, то всесвітні потопи…
Спробувала людина пошукати щастя далеко від домівки, чимчикувала зірками, галактиками, всесвітами, тисячі років змарнувала, та так нічого й не виходила. Не зігрілася під чужими світилами. І як була вкрай самотньою, так і постала перед самим Сонцем. Впала навколішки, заходилася благати про порятунок.
«Попри все, ти – поки що не безнадійна, – трохи потеплішало світило. – Проте, як же це ти досі не збагнула, що все лихо – в тобі: носишся з ним, як дурень зі ступою!.. А насправді, – досить лише впустити в свою душу світло, навчитися міркувати тільки по-доброму й бачити лише прекрасні сни. І коли ти почнеш змінюватися на краще, поліпшуватиметься й навколишній світ».
Людина послухалася мудрої поради – повернулася до матінки-Землі, попросила у неї пробачення. І тепер намагається жити достойно. Дай, Боже, їй працелюбності, терпцю та людяності!
Нелегкий вибір
Чудове літечко невпинно завершувалося, і птахам, котрі не могли жити без благодатного тепла, потрібно було якомога швидше вирушати в далекі краї. Втім, так сталося, що в одному ластів’ячому гніздечку було неспокійно. Матуся-ластівка буквально місця собі не знаходила – треба вже вирушати, а її дітки-ластів’ята досі не навчилися літати, як не старалися. Що ж робити?
Тому й вирішила поговорити зі своїми крихітками відверто:
– Дітоньки мої, ви так і не можете злетіти в небо, а зовсім скоро погода тут зміниться, стане дуже холодно й не буде що їсти. Потрібно рятуватися від лютої зими, летіти в чарівні та теплі краї. Втім, я можу спробувати врятувати лише одне з вас – узяти собі на спину. Буде нелегко, та я постараюся долетіти до омріяної мети, незважаючи на свою втому й усі труднощі такої мандрівки. На жаль, інші двоє, які лишаться тут, у гніздечку, незабаром загинуть. Тому я хочу поцікавитися у вас, кого маю зараз порятувати?
– Мене! – одразу ж вихопилося пташеня, яке виглядало дорослішим і задерикуватим. – Адже з усіх трьох саме я заслуговую на такий порятунок, як найбільший, найсильніший та найсміливіший!
– До чого ж тут сила? – здивувалося інше пташеня. – Хіба сила чогось варта без розуму? Натомість я – обачніша, хитріша, дотепніша, одним словом – краща. І в дорозі, люба матусю, мої здібності не раз стануть тобі в пригоді.
Інше пташеня сумно дивилося на своїх братика та сестричку й мовчало.
– А ти що, маленьке, не хочеш жити? – збентежено запитала матінка. – Скажи щось…
– Дорога матусенько, любі братику й сестричко, так, я теж хочу жити. Як і ви, я дуже люблю усміхнене, погідне небо і лагідне сонечко, неймовірно барвисту веселку та запашні квіти і яскраву зелену травичку. Та найбільше я
люблю усіх вас. Тому не хочу, щоб мій порятунок означав чиюсь загибель… Вирішуй, матінко, я не ображаюся ні на кого й зичу вам здоров’я та любові, добра і удачі. А мною не переймайтеся – я спокійно зустріну свою загибель, бо уявлятиму вашу щасливу подорож. Повертайтеся сюди і живіть сто років!
Як думаєш, любий читачу, яке пташеня взяла з собою мама-ластівка?
Дотепна сіроманка
Жив собі заможний добродій. Мав дбайливу дружину і чуйних дітлахів. Тому жив і не тужив, був веселим і не жадібним. За потреби, допомагав своїм близьким, друзям та просто хорошим людям, які потрапили в біду. Та ось і його спіткало лихо – несподівано збанкрутував… Й одразу ж ставлення до нього змінилося. Бо дехто з сусідів навіть порадувався таким обставинам, усе повторював: «Авжеж, хто високо літає, – низько падає!» Втім, добродій не опустив руки, ще більше працював і сподівався на диво.
І ось одного разу його родина скромно поснідала, аж раптом дружина страшенно налякалася, аж вискочила на стілець… Бо з кутка вибігла мишка, спритно вхопила шматочок сиру і чкурнула в нірку, яка, виявляється, раптом з’явилася в їхній оселі. «Негайно забий цю кляту діру, щоб жоден сіроманець сюди більше не потрапив!» – почала вимагати ошелешена жіночка.
Натомість на підлозі щось ураз яскраво зблиснуло. Чоловік неквапливо підійшов і… вражено підняв справжнісіньку золоту монету! Після цього він щедро наклав до тарілки рештки їхнього сніданку і поклав біля нірки, лагідно подякувавши несподіваній сіренькій гості за її подарунок. Тоді більше нічого не сталося. Та вже під час обіду мишка з’явилася знову, спокійно поласувала сиром і залишила на підлозі ще одну золоту монету!
Так тривало щодня й невдовзі добродій повністю розрахувався з усіма своїми боргами. Більше того, він почав жити ще заможніше! Та це не давало спокою його заздрісному скнарі-сусідові, котрий від отакого неймовірного та радісного порятунку навіть ночей не досипав, усе гадав: «Як же йому вдалося врятуватися з такої халепи?» Нарешті не витримав – запитав у щасливчика. І той щиро розповів про дивовижну гостю, яка щодня приносить йому в обмін на улюблені ласощі золоті монети!
Тож вражений сусід мерщій побіг додому та й викопав у власній оселі нірку, поклав до тарілки сир і заходився годинами та днями й ночами чекати такого ж золотого дива, втрачаючи терпець. Ох і знудьгувався, доки нарешті з нірки обережно виповзла мініатюрна мишка. Любо поглянула на смачний гостинець, тихенько взяла шматочок, пискнула-кивнула-подякувала і хутко, непомітно звідти зникла, не лишивши на підлозі нічогісінько.
Розсердився скупий чолов’яга, почав щосили тупати ногою біля нірки, вимагаючи золота, проте наразі нічого не сталося… Тоді невгамовний сусід хвацько розбив-зруйнував стіну, вишукуючи мишачий слід, і таки натрапив на «обійстя» сіроманки, та лише спіймав облизня, – горщик, у якому раніше були золоті монети, виявився зовсім порожнім. Це настільки допекло скнару,
що той буквально закам’янів на місці! Тож нині кожен, хто побажає, може приїздити сюди та подивитися на химерну статую, яка, мов опудало, стоїть та відлякує ворон поблизу начебто звичайного будинку, та послухати повчальну бувальщину, яка вже перетворилася на одну зі славетних місцевих легенд.
З азербайджанської переклав Сергій Дзюба